Самая необыкновенная кукуруза. История выращивания такой необычной кукурузы (носит название «Class Gem», что в переводе означает «Стеклянные жемчужины») берет свое начало с 94 года прошлого века руками землевладельца по имени Карл Барнс. В том же году произошло его знакомство с фермером Грегом Шоэном. Друзья и деловые партнеры в дальнейшем занялись выращиванием жемчужной кукурузы вместе. Сейчас Барнсу далеко за 80, и он полностью передал секреты по выращиванию необыкновенной цветной кукурузы Грегу. Каждый из выращиваемых початков по-своему уникален: от цвета – до размера. Например, кремнистая кукуруза используется для создания произведений декоративного искусства, и в тоже время из нее делают попкорн и крупу. Именно с подачи Шоэна кукуруза стала идти на экспорт. Так, семена отправились в Израиль, Индию, Мексику, Кению, а затем и в США. Кукуруза «Class Gem» и по сей день нечто уникальное и редкое в своем роде. Все заработанные средства с продаж полностью идут на еще более глубокое исследование новых свойств и разновидностей кукурузы и сельского хозяйства в целом.
Вы о чём? Я- о том, что из-за неплательщиков совестливым гражданам приходится платить по постоянно повышаемым тарифам. Возможно, что это не основная причина. Но то, что одна из них- уверен.
Нашел прелюбопытнейшее описание про аферу Бени с созданием мегабанка. Читать всем!!! Сейчас я объясню вам, что происходит с "Приват-банком" очень простым и понятным языком. Итак, коротко в двух словах о национализации "Приват-банка" Истинная причина национализации банка: Сначала Коломойский и Боголюбов несколько лет ставили по всей Украине новые терминалы и банкоматы, открывали тысячи новых отделений в каждом городе, в каждом районе, а иногда по нескольку штук на одной улице, буквально через дом… И все это - для расширения банковской сети и для удобства конечных пользователей - то есть для населения... Вроде не плохо, да??? Хорошие ребята! На самом деле благодаря всему этому «Приват-банк» охватил 6.000.000 пользователей в Украине, стал доминирующим банком на рынке и создал иллюзию мощи и стабильности. Параллельно эти ребята активно вовлекали людей в интернет-банкинг и переводили обращение наличных денег в электронную сферу. Они запустили о*уено удобный онлайн-сервис "Приват-24"… Помимо этого они раздавали всем налево и направо пластиковые карточки, приучая нас платить ими и оформлять платежи через интернет и сервис «Приват-24»… Потом был один странный момент, когда во всех кассах «Приват-банка» вдруг отказались обслуживать без карточки Приват-банка. Таким образом, они дожали всех и заставили даже самых старых бабушек и дедушек открыть эти долбанные карточки. Потом через "Приват-24" к этим карточкам были привязаны телефонные номера их владельцев, потому что операции требовали подтверждения кодом, высланным на телефон. Потом они стали привязывать к этим операциям и EMEI (уникальные коды) наших телефонов, требуя подтверждения на андроиде через свое же мобильное приложение. Таким образом, «Приват-банк» собрал у себя колоссальную базу данных на всю деловую активную часть населения Украины, и сейчас он имеет у себя данные обо всем движении наших средств за последние годы – кто что получал, от кого, за что, кто что покупал, кто куда и сколько перечислял… И ведь никто из нас ни *уя из этих денег не декларировал… Теперь Государство будет знать все наши источники доходов и поступления, по которым мы не торопились сдавать отчеты и платитьналоги… Но, не будем забегать вперед… Ибо это еще не самое важное... Параллельно «Приват-банк» занимался еще одним очень важным направлением деятельности: став визуально таким массовым, сильным, мощным, крутым, стабильным и грандиозным, он вызвал у людей доверие и начал собирать у них депозиты и вклады. Кредиты он при этом почти никому не выдавал. Но он приучал людей держать свои деньги на счетах в «Приват-банке» и не бояться за них, ведь банк огромен и грандиозен! На самом же деле, собирая с 6.000.000 украинцев их сбережения и накопления одной рукой, «Приват-банк» тихонечко выдавал из этих денег гигантские кредиты другой рукой – но не населению, а дочерним компаниям Коломойского и Боголюбова, попросту выводя со своих счетов колоссальные суммы. В общей сложности «Приват-банк» выдал невозвратных и беззалоговых кредитов своим же собственным доверенным коммерческих структурам на 148.000.000.000 гривен – то есть на 6 миллиардов долларов. Чтобы вы понимали, что это за деньги – объясняю: у Украины сейчас весь золотовалютный резерв колеблется между 16 и 24 миллиардами долларов. То есть Коломойскому и Боголюбову удалось украсть примерно сумму, которая равняется примерно 1/3 части всего золотовалютного резерва обедневшей Украины… Впечатляет??? Иными словами, «Приват-банк» – это гигантский мыльный пузырь, который создал иллюзию своей мощи и стабильности, собрал у населения деньги, все дал в долг своим же компаниям, ничего под залог не взял, таким образом спи*дел все деньги и убежал… И пока вы видите приват-банк на каждом шагу и думаете, что он стабилен, он на самом деле просто БАНКРОТ. Теперь о том, что значит национализация этого банка для нас с вами и в чем ее суть и идея – зачем государству национализировать банк-банкрот… На *уй он ему нужен??? Суть в том, что если «Приват-банк» объявляет себя банкротом, - в стране начинается революция. Население в ярости, новый майдан, горят отделения банков, люди отказываются платить налоги и жгут районные налоговые инспекции, требуют казни Порошенко и так далее... Ну а Коломойскому и Бголюбову еще надо как-то убежать со спи**енными 148 миллиардами гривен. А куда ты сбежишь с такими деньгами??? Это же не миллион долларов... Это миллиарды!!! Поэтому такой вариант никого не устраивает – ни Коломойского, ни Порошенко. Но всех устраивает другой вариант, который вчера ночью и провернули: Коломойский и Боголюбов отдают банк-банкрот государству, спокойно забирают с собой и уносят 148 миллиардов гривен. Что с этого будет иметь Порошенко? А ему по*уй – не он же должен лично влить в «Приват-банк» эти деньги, чтобы он не лопнул! Порошенко уже обо всем договорился: он получит очередной кредит от МВФ на сумму порядка 5,5 миллиарда долларов на то, чтобы погасить эту колоссальную задолженность банка и чтобы революции не было. При этом безумный долг нашего государства увеличится с 155.000.000.000 долларов до 160.000.000.000 долларов. Что в принципе тоже давно уже всем по*уй – нам все равно пи**ец – у нас весь резерв 24.000.000.000. Мы давно уже сидим в неоплатных долгах и долговом рабстве у МВФ. А «Приват-банк в итоге станет частью нашего замечательного контролируемого извне оккупированного государства… И теперь наше государство, а точнее его кредиторы и хозяева будут знать о каждой вашей покупке, о каждом вашем перечислении, обо всех ваших деньгах, и больше не будет никаких транзакций и перечислений без назначения платежа, никаких незадекларированных доходов и вообще никакой коммерческой деятельности без регистрации ЧП и уплаты налогов. И в конце года к вам придут и скажут: а почему это на твою карточку номер такой-то за этой год поступило 135 платежей на общую сумму 674.000 гривен, если ты нигде не работаешь, ничем не занимаешься и вообще бомжуешь по документам??? А заплати-ка нам теперь с этих денег, которые мы считаем незадекларированной прибылью, 10% и даже не пи**и, а то вообще заморозим все твои счета до выяснения обстоятельств и квартиру арестуем... И ПИ**ЕЦ. Ибо… Рабы государства должны быть под контролем… Так вот теперь государство будет знать: - сколько ты накопил денег и где они лежат - что ты покупаешь в супермаркетах и чем ты питаешься (если ты оплачиваешь покупки с карточки) - что вообще ты покупал за последние пару лет и оплачивал через интернет (какого размера плазма стоит у тебя дома) - какие ты имеешь доходы и чем занимаешься - кто тебе платити за что (ибо больше не будет никаких платежей без точно указанного назначения) - с каких видов деятельности ты не платишьналоги - какой номер твоего мобильного телефона (привязан через Приват-24) и где ты находишься (через лепестки базовых станций) - где стоит компьютер, с которого ты чаще всего заходишь в Приват-24, какой у него уникальный мак-адрес и через какой ай-пи адрес и через какого провайдера он ходит в сеть - где находится конченый ай-пи (иными словами, где ты, ссученок, прописан по паспорту - мы и так знаем, теперь нам интересно знать, где ты реально живешь)..."
где же все эти писатели—аналитики были раньше. Да много у нас умных людей.Только вот беда,большинство из них умные но задним числом. Куча букавок и все о том что произошло,а это уже знают все.Только не слова о том ,что делать.
102-летний ученый добился права продолжать работать в университете Профессор Дэвид Гудолл, которому 102 года, добился того, чтобы продолжать работать в Университете им. Эдит Коуэн в австралийском городе Перте. Ранее ему пришло распоряжение о том, что с нового года он должен перенести свой рабочий кабинет по месту жительства по соображениям безопасности на рабочем месте, однако теперь ректорат пересмотрел свое прежнее решение. Гудолл является автором более 100 научных работ по вопросам экологии и самым пожилым ученым Австралии - его карьера длится более 70 лет. В университете имени Эдит Коуэн Гудолл проработал 20 лет и по-прежнему является научным сотрудником своей кафедры, но не получает зарплату. Перед началом нынешнего академического года Гудолл получил уведомление о том, что ему необходимо выехать за пределы кампуса, поскольку сотрудники были обеспокоены его здоровьем. Это явилось еще одним разочарованием для ученого, поскольку незадолго до этого ему пришлось оставить игру в театре из-за ухудшившегося зрения. Теперь ректорат университета подтвердил, что Гудоллу подыскали лучшее помещение для работы, также расположенное на территории кампуса, но ближе к его квартире. "Я рад, что мы нашли решение проблемы, и Дэвид продолжит находиться в нашем университете", - сказал Би-би-си ректор Стив Чапман. Сам ученый также не скрывал своей радости: " Я надеюсь продолжить исследования в своей области, пока зрение мне будет позволять, хотя упор на безопасность на рабочем месте был излишним", - сказал Гудолл в интервью австралийскому телеканалу Эй-би-си. http://www.bbc.com/russian/other-news-38391987?ocid=vk
Майже 500 бійців прооперував полтавський хірург Юрій Хавер на війні на Сході України 17.12.2016 Хірург Юрій Хавер за рік на війні прооперував цілий батальйон за час перебуванн на передовій. 45-річний Юрій Хавер ще зі шкільних років був упевнений, що стане лікарем, адже народився в родині медиків. Але якщо тато й мама були стоматологами, то син вже з третього курсу медінституту обрав спеціалізацію «хірургія». Нині він хірург вищої категорії Миргородської центральної районної лікарні. У вересні 2015 року Юрій Хавер був мобілізований на війну на Схід України і завідував хірургічним відділенням 65-го мобільного госпіталю в Часовому Ярі Донецької області. У 2016 році щокварталу воно визнавалося кращим відділенням операцій серед чотирьох мобільних госпіталів на війні. Нагороджений відзнакою патріарха Філарета «За жертовність та любов до України» та відзнакою міністра оборони України «За бездоганну медичну службу». Серйозний, вольовий, відповідальний – таке враження справляє Юрій Олександрович з перших хвилин спілкування. За рік очолюване ним хірургічне відділення виконало 1100 операцій. З них майже 500 операцій – особисто пан Юрій. З цієї прикметної статистики ми й розпочали розмову. Розмовляла Людмила Стельмах (Кучеренко), президентка Полтавського медіаклубу - Пане Юрію, здавалося б, 2015-2016 роки – не настільки «гаряча» фаза російсько-української війни, як у 2014 (Зеленодольськ, Іловайськ), а стільки поранень, що вимагали хірургічного втручання… - То тільки на перший погляд – «не гаряча». Адже фактичного перемир’я за Мінськими угодами немає: щодоби – десятки обстрілів з того боку, а значить - убиті й поранені. Чимало підривалося на ворожих мінах. Тож роботи в мене вистачало: за рік зробив майже півтисячі операцій. Бувало, що операції тривали по 10 годин без перерви. Виходиш з операційної не в білому, а в червоному від крові халаті, мов різник. Не відчуваєш ні втоми, ні голоду, відчуваєш тільки психоемоційну спустошеність. - Ви були провідним хірургом по Донецькій області? - Фактично я відповідав за хірургію не лише в своєму 65-му мобільному госпіталі, а й ще за великий сектор - прифронтові районні лікарні у Попасній, Костянтинівці, Торецьку, Бахмуті, бо туди поранених довозили швидше, ніж у Часів Яр. Тож мені з колегами доводилося виїжджати туди й оперувати там. - Які випадки особливо запам’яталися? - Запам’яталося багато. Стільки понівечених людських тіл й стільки крові, як за останній рік, не доводилося бачити за кілька десятиліть практики цивільної хірургії. Військова хірургія – гарний досвід, але жахливий. Наприклад, у Бахмуті солдат отримав вісім кульових поранень: три в живіт, одне в грудну клітину, дві в кінцівки і одне в геніталії. Чотири години тривала операція на грудині та черевній порожнині. Ми врятували його, він вижив. Іншим разом під час операції на пораненій нирці виявилося, що вона в бійця взагалі єдина, а він навіть не знав про цю вроджену патологію. Вражала сила духу наших захисників. Уявіть, у відділення привозять двох важких поранених, а хірургічна бригада одна. Лежить молодий хлопець з відірваною кінцівкою і з останніх сил шепче пересохлими й покусаними від болю губами: «Я почекаю, оперуйте спочатку мого товариша». Оцей справжній героїзм і сила духу наших хлопців шокували. - Ви потім відслідковували долі своїх пацієнтів? - Так. На доліковування ми відправляли прооперованих у госпіталі Києва, Одеси, Вінниці, Харкова, Дніпра. То я завжди телефонував своїм колегам і цікавився станом здоров’я «моїх». - Бувало, що вмирали на операційному столі? - Траплялося. За рік я втратив двох. Буквально за два тижні до демобілізації ми оперували в Попасній під час мінометного обстрілу. У солдата було дуже важке поранення в голову й живіт. Доки рятували черевну порожнину, він помер від черепно-мозкової травми. - Я сама як волонтерка буваю і на передовій, і чимало спілкуюся з ветеранами АТО. Практично всі вони кажуть, що після фронту стали іншими людьми. - Безумовно, я теж повернувся іншим. «Там» і «тут» - два різні світи, між якими - прірва. Який для себе висновок зробив з побаченого й пережитого? Війна не робить людину ні гіршою, ні кращою. Війна просто як під лупою показує, яким ти є насправді. Там не можна ні сховатися за кимось, ні відійти в бік, там треба максимально викладатися. Там зовсім інші цінності. Патріотизм, відчуття плеча товариша і братство колективу, в якому працюєш, мабуть, найбільше моє особисте надбання, яке я звідти виніс. Там неймовірна концентрація патріотів і неймовірний патріотизм. І від того відчуваєш велику гордість, що мав честь бути серед таких людей, Людей з великої літери. Я усвідомлював, що повернувшись додому, в Миргород, уже цього не побачу. Вже місяць як я вдома, ще не зовсім відновився фізично й морально, ще триває процес адаптації до цивільного життя. І щемить душа... - Як ви ставитеся до корупції в медицині? Бо одна справа, коли пацієнт після операції чи вдалого лікування з власної ініціативи хоче віддячити лікарю, а інша, коли представник найгуманнішої в світі професії називає суму, яку хворий має покласти йому в кишеню і без якої лікування не розпочнеться, навіть коли йдеться про ургентні випадки. - Я згоден, що це ганебно й не заперечуватиму, що цього немає в медицині, як і в усіх інших галузях. Однак вважаю, що фактично держава сама створює передумови для хабарів, даючи фахівцям мізерні зарплати. Чому в зоні АТО в медицині немає корупції? Бо зовсім інші умови праці: зарплата у лікаря пристойна і повне забезпечення. Я не думав про те, де мені взяти вату, марлю, шприц, флакон цефтриаксону, пляшку глюкози, бо все було… І з прикрістю думаєш, чому держава не може зробити так, щоб медичні послуги були доступними для пересічних громадян? - Преса досить рідко висвітлює роботу лікарів на війні, хоча вони заслуговують на визнання суспільства не менше, ніж бійці на лінії вогню. За час російської агресії це перше інтерв’ю, яке я беру у військового медика… - А у мене це друге спілкування з журналістами. 26 вересня ц.р. хірурги нашого госпіталю несподівано стали героями новинного сюжету ICTV. Кореспонденти зі столиці взагалі то приїхали «на передок» брати інтерв’ю у військових, але ті сказали, що краще нехай телевізійники розкажуть про хірургів з госпіталю в Часовому Ярі, які рятують їм життя. - Юрію Олександровичу, знаю, що зараз оголошений конкурс на посаду головного лікаря Миргородської центральної районної лікарні й ви хочете на неї балотуватися. Чи можуть жителі Миргородщини сподіватися на поліпшення медичного забезпечення і якості обслуговування в ЦРЛ, якщо за вас проголосує більшість депутатів Миргородської районної ради? - Так, можуть. Я докладу максимум зусиль, аби результатом моєї діяльності на посаді було зменшення фінансове навантаження на пацієнта. - Ви уявляєте, наскільки це буде складно? - Уявляю! Та хіба це важче за те, що я пройшов в АТО?! http://bastion.tv/news/majzhe-500-b...irurg-yurij-haver-na-vijni-na-shodi-ukrayini/
Хавер Юрій Олександрович Обраний 04.11.2010 депутатом Миргородської районної ради. Освіта вища. Член Всеукраїнського об’єднання "Батьківщина". Миргородська ЦРЛ, лікар-хірург Є таке прислів'я, що солдат у бою сподівається на Бoгa, а коли його поранять — на хірурга, який може врятувати його життя. Лікар-хірург вищої категорії Миргородської центральної районної лікарні Юрій Хавер, який ось уже півроку рятує життя людей в зоні АТО, про свою роботу говорить стримано і без зайвих емоцій: жодного пишномовного слова, жодного натяку на благородство своєї місії. За 20 років, як узяв у руки скальпель, він прооперував не одну сотню пацієнтів, тому набачився всякого. Міг би і серцем зачерствіти, однак цього, на щастя, не сталося. Важко, каже, звикнути до того, що з недавніх пір доводиться лікувати не просто хворих, але й поранених у боях. До речі, жодного пораненого бійця, який потрапив до рук Юрія Хавера, не було втрачено... А почалося фронтове життя з липня 2015 року, коли Юрій Хавер отримав повістку і був мобілізований. До початку вересня перебував у учбовому таборі ЗСУ, де проходила перепрофілізація під військову медицину та проводилась фізична військова підготовка. Після цього за розподілом направили до Харківського мобільного шпиталю, який розташований у прифронтовому містечку Часів Яр Донецької області. Там і дотепер лікар-хірург працюв начальником операційно-перев'язувального відділення. — Юрію Олександровичу, що Ви відчули, коли отримали повістку? Чи було страшно? — Страху не відчував. Навпаки, для мене з'явилась можливість реалізувати свої патріотичні почуття. Допомагати пораненим у зоні АТО, ніколи не здаватися у боротьбі за життя і здоров'я людини - це святий обов'язок кожного лікаря. — Але погодьтеся, є й такі, що під різними приводами уникають служби в зоні проведення АТО? — Знаю про це. Зневажаю людей, які ухиляються від служби в армії. Шукати причин її уникнути - для мене ганьба. — Яке у Вас загальне враження від Донбасу?Як склалися стосунки з місцевим населенням? — Враження дуже суперечливе. Взагалі схід нашої країни — це зона великих протиріч. Із одного боку зустрічаю дуже добрих, душевних людей, серед яких багато справжніх патріотів України. На жаль, є й такі, котрі налаштовані дуже агресивно, і не тільки не допомагають нашим військовим, а навіть протидіють. Звісно, ми з колегами оперуємо і мирне населення. Мені приемно, що багато з них змінило свою думку щодо українських військових. Сподіваюся; в цьому частка й моєї роботи. — Що для Вас виявилося найстрашнішим на Сході? — Це коли поранених не встигають довезти живими, коли вже нікому допомагати, нікого рятyвати. Різниця між цивільною й військово-польовою хірургією в тому, що у звичайних умовах хірург, оперуючи пацієнта, робить все від початку до кінця, так би мовити, за відпра цьованою схемою. Війна ж вносить свої корективи в такий порядок. Якщо привозять кількох поранених, то треба швидко вирішити, кому слід надати допомогу насамперед, але при цьому і в інших підтримати і нормалізувати життєві показники. А вже потім розбиратися з кожним, яке лікування необхідне для одужання. — Чи доводилось Вам лікувати сепаратистів? — Оперував двох. Пам'ятаю, спитали: «Чому ви нас лікуєте? Ми ж з вами воюємо». Вважаю, не так і важливо, хто перед тобою - наш український бовць, сепаратист або місцевий житель. Насамперед людина потребує допомоги. І хто, як не медики, покликані рятyвати жипя, давати пораненим надію на одужання?! — Що скажете про роботу волонтерів у зоні АТО? — Волонтери різні. Е справжні, які багато нам допомагають, не афішуючи свої справи. А є, на жаль, і такі, хто навіть таку трагічну ситyацію, яка склалася в нашій країні, використовують як своєрідний піар і«трамплін» для майбутнього просування до влади. Але зупинюся на справжніх волонтерах, які дуже нам допомагають. Особливо дякую своїм колегам-лікарям Миргородської ЦРЛ - хірургам Олексію Чуприні та Катерині Селюк, травматологy Миколі Фролову. Вони забезпечують нас медикаментами, інструментами, перев'язувальними та шовними матеріалами, без яких мені б не вдалося створити якісну хірургію. Окремо я дуже хочу подякувати волонтеру Олені Синельник за допомогу медичним обладнанням та стерильними хірургічними наборами. — Юрію Олександровичу, у Вас є девіз або життевий принцип? — Робити людям добро, не очікуючи нічого у відповідь. — Що б Ви побажали нашим військовим, котрі зараз боронять рідну землю на сході. країни? — Терпіння, витримки, сил і віри в нашу перемогy. Віра повинна бути в серці завжди, бо ми воюємо за свою землю. Вважаю, головне завдання кожного з нас — зробити все можливе й неможливе для того, щоб ця війна швидше закінчилась, щоб перестали гинути люди, ми перемогли ворога і настав мир. Власенко Яна. Юрій Хавер: «Допомагати пораненим у зні АТО – святий обов’язок кожного лікаря» // Прапор перемоги № 12, 18.03.2016, с.3. http://myrgveteranus.at.ua/news/khaver_jurij_oleksandrovich/2016-05-31-660
